Обласна бібліотека для дітей (м.Тернопіль)

Тернопільська земля багата талантами. За життя їх мало помічають, бо живуть вони тихо і скромно, роблять свою вічну роботу, славлять працелюбний народ, борються за його волю. Тому й першими їхні душі й серця перемелюють на жорнах тоталітарних систем. А вже після смерті, сонця їх душ безсмертних світять нам із забуття, далі кличуть бути небайдужими, тримати оголені серця до бід народних. І з Західного Поділля походять такі відомі особистості, як:

Дмитро Байда Вишневецький народився в 1516 році в містечку Вишнівець (зараз - у Тернопільській області). Байда Вишневецький був власником маєтків у містечку Вишнівець Кременецького повіту.
1553 р. – Дмитро Вишневецький об’єднав козацькі загони, понад 300 людей, озброїв їх і пішов за Дніпрові пороги.
У 1554-1555 р. - збудував на Малій Хортиці фортецю, у якій розташувався козацький гарнізон, запаси зброї, боєприпасів та продовольства. Так утворилася перша Запорозька Січ як центральне укріплене поселення козаків, де перебувало військове й адміністративне управління контрольованої ними території.
Дмитро Вишневецький - один з перших козацьких гетьманів України.

Северин Наливайко народився приблизно на початку 60-х років XVI століття в м. Гусятині на Поділлі, де його батько мав невеличке господарство і трохи землі. Початкову освіту Наливайко здобув у Гусятині. Завдяки цьому він міг читати книги, писати і був для свого часу освіченою людиною. Згодом Северин Наливайко навчався в Острозькій академії, а юнацькі роки провів на Запоріжжі. Пізніше служив сотником надвірної корогви князя Острозького. Відомий Северин Наливайко, своєю освіченістю й непримиренністю до будь-яких спроб підпорядкувати православну церкву католицькій.
З молодих років захоплювався військовою справою, мріяв стати досвідченим козаком. Ще юнаком він брав участь у захисті міст і сіл від нападів татарських орд, які часто появлялися на Поділлі і Брацлавщині. У цій боротьбі він набув першого свого військового досвіду, навчився володіти зброєю. Северина Наливайка неодноразово катували. Козаки намагалися влаштувати втечу гетьмана, передавши йому в тюрму пилку. Однак йому не вдалося втекти. У Варшаві зібрався сейм, і вся шляхта почала вимагати страти козацького ватажка. 11 квітня 1597 р. в центрі Варшави Наливайкові прилюдно відтяли голову, потім четвертували і частини тіла повісили на площі.

Пулюй Іван Павлович народився 2 лютого 1845 року в селищі Гримайлів на Тернопільщині.
В 1865 р. закінчив Тернопільську гімназію і вступив на теологічний факультет Віденського університету, який закінчив з відзнакою. Пізніше він вступив на фізико-математичне відділення філософського факультету того ж університету, де навчався до 1872 року був доцентом Віденського університету.
1869 р. - починає співпрацю з Пантелеймоном Кулішем над перекладом Біблії.
В 1874 - 1875 роках Іван Павлович викладав фізику у Військово-морській академії в Фіуме (нині Рієка, Хорватія).
У 1875 році Іван Пулюй, як стипендіат австрійського Міністерства освіти, підвищував свої професійні знання під керівництвом професора Августа Кундта в Стразбурзькому університеті. В 1876 захистив докторську дисертацію "Залежність внутрішнього тертя газів від температури", у якій опублікував результати досліджень температурної залежності в’язкості газів за що здобув ступінь доктора натурфілософії Страсбурзького університету. 1884 р. - Міністерство освіти Австро-Угорської імперії запропонувало Івану Павловичу, як професору експериментальної і технічної фізики, очолити кафедру фізики Німецької вищої технічної школи (нині Чеський технічний університет) в Празі, яку він в 1903 році перетворив в першу в Європі кафедру фізики та електротехніки.
1888 - 1889 рр. - Іван Павлович був ректором Німецької вищої технічної школи, а створену ним кафедру очолював протягом 32 років.
Iван Пулюй стояв бiля витокiв одного iз найвизначнiших досягнень людства - вiдкриття "X"-променiв, отримав першi високоякiснi свiтлини з їх застосуванням. Всi експерименти з "X"-променями вчений проводив з вакуумними трубками власної конструкцiї. Об'єктом його уваги були також проблеми молекулярної фiзики, дослiдження властивостей та природи катодних променiв. Ним опублiковано десятки статей i брошур, всього понад 50 наукових праць.
Вiдкриття i працi, залишенi ним, вписанi в iсторiю свiтової науки. Нинi iм'я Iвана Пулюя займає чiльне мiсце у перелiку славетних дiячiв вiтчизняної науки та культури.
Помер Іван Пулюй 31 січня 1918 року в Празі, де й був похований.



   Володимир Барвінський - український публіцист, історик, соціолог, літературний критик, перекладач.
   В. Барвінський народився 25 лютого 1850 р. в с. Шляхтинці, нині - Тернопільського району в родині священика. Вчився у народній школі рідного села, а згодом у Тернопільській гімназії (1861 - 1867). Нещасливий випадок, що трапився в 14-річному віці, підірвав його здоров’я, ізолював від ровесників. З того часу Володимир усамітнився біля книжок.
Дитинство хлопця правдиво змальоване в автобіографічній повісті “Скошений цвіт” (1877).
   У 1869 р. В. Барвінський вступив на правничий факультет Львівського університету. Він - засновник і редактор “Діла”, найбільшої української газети в Галичині, що майже безперервно виходила від 1880 до 1939 р., а наприкінці 1860-х рр. належав до засновників товариства "Просвіта" та Руського товариства педагогічного. З 1872 р. В. Барвінський служив у Львівських адвокатських канцеляріях, водночас працював на громадській ниві.
   Під псевдонімом Василь Барвінок він опублікував повісті “Скошений цвіт” (1877) і “Сонні мари молодого питомця” (1879). У цих творах автор порушив проблеми життя українців Галичини, торкнув болючих питань суспільного й національного розвитку, намагався вказати шляхи виходу з неволі.
   У творчому доробку письменника - переспіви сербсько-хорватських народних пісень “Косове поле” і “Сон цариці Милиці”. Виступав із статтями на політичні, суспільні, культурно-освітні й літературні теми в часописах “Діло”, “Правда” та з популярними книжками “Просвіти” для селян, у яких сміливо й наполегливо боровся за визнання та ствердження своєї нації, захищаючи знедолений український люд. Видав у Львові “Бібліотеку найзнаменитіших повістей”, в якій вийшли перші переклади українською мовою Ч. Діккенса, Е. Золя, Г. Флобера, Е. Ожешко, І. Тургенєва (“Дим”), М. Гоголя (“Мертві душі”).
   30 листопада 1880 р. організував перше українське народне віче у Львові, учасники якого вимагали від австрійських властей поліпшення державно-економічного становища галицьких українців, надання їм політичних, економічних, культурних прав.
   Володимира Барвінського, хоч був ще молодий, уважали провідником партії народовців у Галичині. Працював і мешкав у редакції. Життя В. Барвінського обірвалося 3 лютого 1883 р., поховали на центральній алеї Личаківського цвинтаря, поряд з родинною гробницею О. Барвінського та М. Шашкевича.



   Іван Горбачевський - український біохімік, гігієніст та епідеміолог, громадсько-політічний іосвітній діяч.
   Народився майбутній вчений 15 травня 1854 р. в родині священика у с. Зарубинці, нині - Збаразького району. В 1865 р. вступив до Тернопільської гімназії . Закінчивши її у 1872 р., вивчав медицину у Віденському університеті. Ще студентом займався громадською і науковою діяльністю: був головою студентського товариства "Січ", розпочав дослідження з медичної хімії.
   Закінчив у 1877 р. зі ступенем доктора наук Віденський університет, працював у Відні в Хімічному, згодом - у Фізичному інститутах. 1882 р. вперше у світі синтезував сечову кислоту, встановив джерела і шляхи її утворення в організмі.
  Із 1883 р. І. Горбачевський працював у Карловому університеті в Празі: надзвичайним професором медичної хімії, деканом медичного факультету, ректором. У 1888 р. відкрив фермент ксантиноксидазу. Засновник і перший директор Інституту медичної хімії при університеті у Празі. У1898 р. відзначений найвищою нагородорю Австро-Угорщини - орденом Залізної Корони.
  У 1906 р. І. Горбачевський увійшов до Найвищої санітарної ради у Відні, згодом очолив її.
   У 1900 р. очолював делегацію на Всесвітній лікарський конгрес у Парижі, де його обрали віце-президентом та президентом хімічної секції. З 1910 р. - почесний президент Українського лікарського товариства.
   Під час Першої світової війни І. Горбачевський займався влаштуванням утікачів у Празі. У 1917 р. увійшов до австрійського уряду, створив перше у світовій практиці Міністерство народного здоров’я, його міністр (1917 - 18)
   Вчений разом з І. Пулюєм організував "Українську громаду" в Празі, створив фонд допомоги студентам. І. Горбачевський один із засновників (1924) Товариства "Музей визвольної боротьби України" в Празі, голова правління цього Товариства (1925 - 1935), з 1935 р. - почесний член.
   Іван Горбачовський - автор 66-ти наукових публікацій з хімії, біохімії, епідемології, судової медицини, токсикології та інших галузей, понад 100 наукових опрацювань у галузі санітарії, багато з яких впроваджено в Австро-Угорщині. Вчений підготував два томи підручника органічної та неорганічної хімії українською мовою, з яких перший том ("Органічна хімія") опубліковано у Празі 1924 р., що заклало основи української наукової термінології. Чеською мовою написав (1904-08) 4-томний підручник лікарської хімії.
   Помер І. Горбачевський 24 травня 1942 р. в Празі.
   Рішенням Кабінету Міністрів України іменем академіка І. Горбачевського найменований (1992) Тернопільський медичний інститут (нині - медична академія), на фасаді цього навчального закладу встановлена меморіальна таблиця. Ім’я І. Горбачевського також носить школа в с. Зарубинці.



   Народився Степан Янович 28 жовтня 1862 р. в с. Куропатники, тепер - Бережанського району. Мати прищепила синові любов до живопису й музики. Юний Степан багато читав, захоплювався грою на роялі. Навчаючись у Бережанській гімназії, брав активну участь у концертах, вечорах, студентському драмгуртку, співав у хорі, виконував сольні номери (мав приємний тенор).
   У 1884 р. залишив останній клас гімназії і став актором театру "Руська Бесіда".
   Сценічні успіхи Степана примножувалися майже щоденно, особливо у лірико-героїчних ролях. Час приносив вагомі удачі - добре зіграні основні ролі у п’єсах І. Тобілевича, І. Франка, П. Мирного, М. Кропивницького, М. Старицького тощо. Він успішно співав в операх "Вечорниці", "Наталка Полтавка", "Утоплена", "Циганський барон".
   1893 р. Степан Янович перейшов із чергового режисера на посаду головного режисера "Бесіди". Був дуже вимогливий до себе та інших майстрів. І. Франко писав: "Головною силою української сцени є Янович… Янович - це для української сцени на Галичині дуже корисна сила…"
   1896 р. під час гастролей у Тернополі Степан Янович тяжко захворів. Хвороба прогресувала, виснажувала, дедалі більше ламала його. З 1902 р. жив у с. Старий Скалат (нині - Підволочиського району).
   10 вересня 1908 р. Степан Янович помер у Старому Скалаті.

   Композитор Денис Січинський був популярним за життя, особливо на початку ХХ століття. Він залишився добре знаним автором, насамперед завдяки численним хоровим колективам у Галичині, а також завдяки великим українським співакам, передовсім Соломії Крушельницькій.
   Денис Січинський народився 2 жовтня 1865 р. в с. Клювинці Копичинецького повіту (нині - Гусятинського району). Раннє сирітство перешкодило отримати музичну освіту. В ті часи це було можливе тільки за кордоном - у Відні або в Празі. Основи музичних знань Д. Січинський засвоїв у Тернопільській гімназії, а відтак, після короткочасного перебування у Львівському університеті, поглиблював їх епізодично.
   Прожив він важке і трагічне життя. Доля немов навмисне нагромадила перед ним гору перепон, і він, надзвичайно талановитий, вимушений був, прориваючись крізь борги, злидні, боротися, щоб стати митцем.
   Його життя минуло в злигоднях і нестатках. А останні роки - в пекельній боротьбі зі страшною недугою - раком горла.
   Помер Д. Січинський 26 травня 1909 р. Лише після смерті композитора громадськість усвідомила, якої втрати зазнала. На його могилі у меморіальному сквері Івано-Франківська стоїть пам’ятник-бандура, а музичне училище носить ім’я Д. Січинського. На його честь найменовані вулиці.
   Які ж заслуги Д. Січинського перед українською культурою? У 1891 р. він став одним із засновників музичного товариства "Боян". Саме львівському "Боянові" композитор присвятив свої два великих твори - в’язанку народних пісень "Було не рубати зеленого дуба" і кантату "Дніпро реве". У 1894 р. Д. Січинський брав участь у створенні у Львові комітету для збирання й публікації українських народних пісень.
   Найбільше писав Д. Січинський для вокалу, завдяки хоровій і пісенній традиції в українській культурі. Найвизначнішими є композиції на тексти І. Франка та Т. Шевченка. Д. Січинський був першим в українській музиці, хто звернув увагу на філософський та психологічний зміст поезії.
   Схильність до трагічної тематики й суб’єктивне її трактування, зв’язок музики з текстом - визначальні для Січинського-романтика. Він зумів відобразити у своїй творчості сучасну йому епоху. Показовим є звернення до великих форм. Це історична опера "Роксоляна" та незавершена спроба в тому ж таки жанрі за побутовою драмою І. Франка "Будка".
   Денис Січинський залишив нам прекрасні пісні-романси "Як почуєш вночі" на слова І. Франка, "Дума про Нечая" на народний текст, "Бабине літо" ("Гей, лети, павутиння"). Цю пісню Соломія Крушельницька виконувала й на останньому своєму концерті. Це й пісня "У гаю, гаю" (сл. Т.Шевченка), "Не співай мені" (сл. Лесі Українки), "Із сліз моїх" (сл. Г. Гейне). Вони чарують неповторною мелодією і своєрідністю, щирістю і глибиною емоційного настрою.


   Народився Станіслав Северинович Дністрянський 13 листопада 1870 р. у Тернополі в сім'ї директора учительської семінарії.
У 1888 р. він з відзнакою закінчив гімназію і вступив на юридичний факультет Віденського університету. З 1901 по 1918 роки був професором австрійського цивільного права у Львівському університеті. Тут С. Дністрянський розгортає широку наукову діяльність. Очолює юридично-статистичну комісію Наукового товариства імені Т. Шевченка, з 1901 року редагує «Часопис правничий і економічний», публікує статті на юридичні теми і рецензії в українській, польській і німецькій пресі.
У 1901—1913 роках опублікував трьома мовами понад 12 новаторських правових праць, зокрема: «Чоловік і його потреби в правовій системі», «Реформа виборчого права в Австрії», «Звичаєве право і соціальні зв'язки» та інші.
У 1907 і 1911 роках його було обрано депутатом до Віденського парламенту. У 1920 році написав проект конституції для ЗУНР. Він розробив основи правової держави, зокрема правління республіки, заклав основи української політології. Помер С. Дністрянський 5 травня 1935 року в Ужгороді від серцевого нападу після однієї з публічних лекцій.

     Володимир Гнатюк - український фольклорист, етнограф, літературознавець і громадсько-культурний діяч, член-кореспондент Петербурзької академії наук з 1902 р., академік Академії наук УРС з 1924 р.
   Проживши лише п'ятдесят п'ять літ, вчений залишив після себе велику спадщину. Він був збирачем, укладачем і видавцем збірників українських пісень, анекдотів, легенд, казок, голосінь, коломийок, похоронних обрядів, колядок і щедрівок, байок.
   Володимир Гнатюк народився 9 травня 1871 р. в с. Велеснів, нинішнього Монастириського району. Навчався у Бучацькій та Станіславській гімназіях, Львівському університеті (закінчив у 1898 р). З цього ж року - секретар НТШ у Львові.
За 30 років невтомної дослідницької, видавничої і популяризаторської діяльності В. Гнатюк опублікував майже тисячу праць різних жанрів з найрізноманітніших галузей суспільно-культурного життя. Такі його капітальні видання, як "Етнографічні матеріали з Угорської Русі" (Т. 1 - 6, 1897 - 1911), "Галицько-руські анекдоти" (1899), "Галицько-руські народні легенди" (Т. 1 - 2, 1902 - 03), "Знадоби до галицько-руської демонології" (Т. 1 - 2, 1904 - 12), "Колядки і щедрівки" (Т. 1. 2, 1904 - 14), "Коломийки" (Т. 1 - 3, 1905 - 07), "Гаївки" (1909), "Похоронні звичаї та обряди" та ін. - золотий фонд не лише української чи слов'янської етнології, а й світової.
   Помер В. Гнатюк 6 жовтня 1926 р. у Львові. З 1969 р. в с. Велеснів працює меморіальний музей ученого. Перед будинком музею споруджено памўятник (1971 р., скульптор Л. Біганич). Імўя В. Гнатюка присвоєно Тернопільському державному педагогічному університету.

     Соломія Амвросіївна Крушельницька народилася 23 вересня 1872 року в селі Білявинці на Тернопільщині. Дитинство її пройшло у селі Біла під Тернополем. Маленькою навчилася грати на фортепіано, а в десятирічному віці співала в хорі "Руської бесіди" у Тернополі.
У 1891-1893 роках навчалася у Львівській консерваторії, яку закінчила зі срібною медаллю та дипломом з відзнакою.
15 квітня 1893 року дебютувала у Львівській опері в партії Леонори ("Фаворитка" Г.Доніцетті) та Сантуцци в опері "Сільська честь" П. Масканьї.
   З травня 1893 року - навчається в студії професорів Конті та Фаусти Креспі у Мілані.
1894 року підписує контракт із Львівською оперою, співає в операх "Фауст", "Трубадур", "Бал-маскарад", "Африканка", "Галька". Листується з письменниками Михайлом Павликом, Іваном Франком.
   З січня 1895 року співає у Львівській опері в "Манон Леско", згодом студіює у Відні у професора Генсбахера. Того ж року співає у Краківській опері.
1896 року здійснює гастролі в Кремоні, Зарі, Кракові, Трієсті.
   З листопада 1896 року по березень 1897 року Крушельницька у складі італійської трупи брала участь у тридцяти п'яти виступах в Одеському оперному театрі.
1897 р. - гастролювала у Південній Америці, Бергамо, Пармі.
1898 р. - запрошена до Варшавського оперного театру, співала у Петербурзі, Коломиї, Бережанах.
1902 р. - гастролі у Парижі.
1906 р. - успішні гастролі в Буенос-Айресі та дебют у "Ла Скала" в Мілані в опері Р.Штрауса "Саломея" під диригуванням Артуро Тосканіні.
1908 р. - Соломія Крушельницька приїхала на гастролі в Єгипет з театральною трупою і з композитором Дж.Пуччіні, виступала в його опері "Мадам Баттерфляй".
1910 р. - Соломія Крушельницька одружилася з італійським адвокатом, мером міста Віареджо Чезаре Річчоні.
1920 р. - востаннє виступила у театрі "Сан Карло" (м.Неаполь) в операх "Лорелея" та "Лоенгрін", відтоді займається концертною діяльністю.
1925 року брала участь у концерті на запрошення королеви Італії.
У січні-травні 1928 року здійснила велике турне по США та Канаді.
   Померла Соломія Крушельницька від раку горла 16 листопада 1952 року. Похована у Львові, на Личаківському кладовищі.

   Михайло Паращук народився 16 листопада 1878 р. в с. Варваринці, нині - Теребовлянського району. Початкову мистецьку освіту здобув у С. Вуйцика, з яким працював у сусідньому Струсові (оздоблював костьол) і в Новому Санчі на Лемківщині. Згодом студіював у Краківській школі Красних Мистецтв і Віденській Академії Мистецтв у проф. Венцеля. У 1907 - 1909 рр. вчився в академії Жульєна в Парижі. Деякий час працював у майстерні славетного О. Родена. З 1898 р. проживав у Львові, потім у Варшаві (1902 - 1905), у Москві (1910 - 1911) і Києві (1911 - 1913).
  Брав участь у революційному русі 1905 р. проти російського царизму. Під час Першої світової війни був в’язнем концтабору Таллергоф (1914). Від 1921 р. і до кінця життя жив у Софії. Був одним з ініціаторів Болгарсько-Українського Товариства і товариства "Громада". 1926 р. організував з’їзд української еміграції і очолив Малу Раду, обрану на ньому.
   Працював у галузі портрета, декоративної та монументальної скульптури. Перша виставка творів М. Паращука відбулась у Варшаві (1912). У доболгарський період виконав близько 30 портретів - В. Стефаника, С. Людкевича (обидва - 1906), Т. Шевченка (1912) та ін. М.Паращук є автором відомого пам’ятника А. Міцкевичу у Львові (1905 - 1906, бронза, граніт) у співробітництві з А. Попелем. Брав участь в оформленні Оперного театру, Університетської бібліотеки і Промислового музею у Львові.
   У Болгарії створив близько 40 бюстів і барельєфів, позначених рисами-академізму. Йому належить художнє оформлення таких будинків у Софії: Народний банк, Судова палата, Міністерство оборони, Військова Академія, Бібліотека Св. Кирила і Мефодія, ректорат університету ім. К. Охридського, Академія наук, Оперний театр, будинки посольств Угорщини і Франції, Партійний дім. У музеях Тернополя зберігаються гіпсовий і бронзовий автопортрети митця (1942).
   Помер М. Паращук 1963р. у селі Баня Картова Пловдивського округу, похований у Софії (Болгарія).

   Михайло Бойчук народився 30 жовтня 1882 р. в с. Романівка, тепер - Теребовлянського району. Михайло у 16-літньому віці приїхав до Львова, вступив на навчання у мистецьку школу. При сприянні митрополита Андрея Шептицького продовжив освіту в Краківській Академії Красних Мистецтв, згодом у Мюнхені, Відні та Парижі.
   У 1911 - 1912 рр. мешкав у Львові. На замовлення виконав розписи каплиці Дяківської бурси (не збереглася). Брав участь у реставрації собору св. Юра у Львові; зробив серію малюнків для портрета митрополита Шептицького.
   Під час Першої світової війни як австрійський підданий був засланий в Уральськ. Восени 1917 р. приїхав до Києва, де в цей час засновувалася Українська Державна Академія Мистецтв. Михайло Бойчук став одним з її фундаторів і керівником монументальної майстерні. З 1924 р. - професор Київського художнього інституту, з 1925 р. - член Асоціації Революційного Мистецтва України (АРМУ).
   Слава до художника прийшла ще у 1910 р., коли на виставці в Салоні Незалежних у Парижі експонували 18 праць "школи Бойчука" під загальною назвою "Відродження візантійського мистецтва". Європейська преса високо оцінила новаторські пошуки українських митців.
   Відомі його твори "Пастушка", "Молочниця" (обидва - 1910), "Ратай", "Школа" (1910 - 1914), "Під яблунею" (1912 - 1913), "Дівчина з квіткою" (1917 - 1918), "Збори жіночого активу" (1929); портрети Б. Лепкого та С. Жеромського.
   Разом із своїми учнями М. Бойчук створив понад 20 великих монументальних розписів. Серед них - славнозвісні розписи Луцьких казарм у Києві (1919), Селянського санаторію під Одесою (1928), Червонозаводського театру в Харкові (1933 - 1935).
   Розвиваючи ідеї національної художньої спадкоємності та гуртуючи навколо себе однодумців (Т. Бойчук, С. Налепинська-Бойчук, К. Гвоздик, В. Седляр, І. Падалка), М. Бойчук став не тільки корифеєм монументального стилю, а й фундатором вищої художньої освіти в Україні. Тим часом у пресі почали з’являтися звинувачення в тому, що художник далекий від соціалістичного реалізму, що монументалізм, розрахований на широке коло глядачів, потрібний йому лише для антипролетарської агітації.
   25 листопада 1936 р. М. Бойчука заарештували. Слідство найбільше цікавилося зв’язками художника з митрополитом графом А. Шептицьким. У звинувачувальному висновку Бойчук поставав як "активний учасник контрреволюційної націонал-фашистської терористичної організації", тому підлягав судові Військової колегії Верховного суду СРСР. Вирок - розстріл. Його було виконано в Києві 13 липня 1937 р. Після арешту митця практично всі його твори знищили. Деякі з них дійшли до нас лише у фотографіях. Але й залишки свідчать про його унікальне обдарування.

   Курбас Олександр Степанович народився 25 лютого 1887 року в місті Самбір (тепер Львівської області). Дитячі та юнацькі роки пройшли в селі Старий Скалат Підволочиського району, що на Тернопільщині у діда Пилипа Івановича Курбаса - настоятеля місцевої церкви.
1893-1908 та 1912-1914 роках - Лесь Курбас проживав саме у селі Старий Скалат.
Навчався у Тернопільській гімназії, у Віденському та Львівському університетах.
У жовтні 1915 року Лесь Курбас заснував у Тернополі перший стаціонарний український професійний театр "Тернопільські театральні вечори", в якому працювали: Я.Бортник, Г.Бабіївна, Т.Демчук, В.Калин, М.Крушельницький, Ф.Лопатинська, А.Осиповичева, І.Рубчак, М.Чернявська, Г.Юрчакова та ін.
1916 р. - Лесь Курбас вступає до театру Миколи Садовського у місті Києві.
Влітку 1920 року Лесь Курбас зібрав своїх кращих акторів, хто добровільно приєднався з Київського театру ім. Шевченка, і під назвою "Кийдрамте"( Київський драматичний театр) трупа почала своє турне по містах Київщини. Спочатку осіли у Білій Церкві, потім в Умані.
1922-1926 рр. - Лесь Курбас заснував політичний театру в Україні. 1926-1933 рр. - засновник філософського театру в Україні. У виставах свого філософського театру "Березіль" (Харків) Курбас малює всесвіт, де головним стає особлива довіра до життя людини у всіх його суперечностях.
1937 року після повторного суду Леся Курбаса було розстріляно, а 1957 року посмертно реабілітовано. 19 лютого 1987 року напередодні 100-річчя від дня народження Л.Курбаса за рішенням ЮНЕСКО було відкрито його музей-садибу. За своєю суттю музей є експерементальний. Це виявляється в тому, що кожна експозиція виконана в певному стилі,що несе дух певного відтінку часу".

   Василь Барвінський є визначним представником української музичної культури XX століття. В її історію він увійшов як композитор, піаніст, музичний критик, педагог, диригент, організатор музичного життя.
   Народився В. Барвінський у Тернополі 20 лютого 1888 р. Батько майбутнього композитора Олександр Барвінський був невтомним діячем освіти, який впроваджував українську мову в середні та початкові школи тодішньої Галичини, видавав підручники з історії, літератури, випускав періодичні видання. Першою вчителькою музики Василя стала його мати, співачка і піаністка.
   Професійну музичну освіту Василь Барвінський здобув у Львівській консерваторії. Після закінчення консерваторії у 1906 р. вступив на юридичний факультет Львівського університету, але у 1907 р. виїхав до Праги для продовження музичної освіти. Юнак вступив на філософський факультет Карлового університету в Празі.
   Перші творчі спроби В. Барвінського належать ще до часів перебування у Львові, але тільки під час навчання у Празі в проф. Вітезслава Новака він ступив на широкий творчий шлях.
   Особливістю творчості митця є нахил до мініатюрного та інструментального жанру, особливо до фортепіанного. Ще навчаючись у Празі, В. Барвінський написав великий твір "Українська рапсодія".
   У 1915 р. композитор повернувся до Львова; працював на посаді директора і професора Вищого музичного інституту ім. М. Лисенка. Не тільки вів педагогічну роботу, а й керував хором товариства "Боян", виступав з концертами. У 1917 р. створив "Урочисту кантату" й кантату "Заповіт" на слова Т. Шевченка. У 1929 - 1930 рр. В. Барвінський написав увертюру до опери "Ой, не ходи, Грицю, та й на вечорниці" ("Маруся"). У 30-ті роки Барвінський склав збірку 38 українських народних пісень для фортепіано. Тоді ж виникли фортепіанна збірка колядок і щедрівок, а також популярна збірка з 20 дитячих п’єс.
   Василь Барвінський не залишив праці й у вокальному жанрі. У 1932 - 1933 рр. створив кантату "Наша пісня, наша туга" (сл. С. Черкасенка), працював над ораторією "Володимир Великий" (цей задум не було здійснено) та над обробкою народних пісень і наспівів. Яких би жанрів не торкався у своїй творчості - камерно-інструментального, сольного, хорового чи симфонічного - він постійно залишався собою. Як музикант був глибоким ліриком, який умів доторкнутися ніжних і потаємних закутків людської душі.
   У 1937-1939 рр. у Львові видавали журнал "Українська Музика", до редколегії якого входив В.Барвінський. У цьому журналі, а також в іншій періодичній пресі були надруковані його музичні праці.
   Перебуваючи на посаді директора Львівської консерваторії та голови Львівського відділення Спілки композиторів, В. Барвінський написав від 1945 до 1948 р. низку творів переважно вокального жанру. Були задумані ескізи до музичного портрета на основі пісень про О. Довбуша. На початку 1948 р. В. Барвінського заарештували. У в’язниці примусили підписати документ: "Дозволяю знищити мої рукописи". І НКВС, звичайно, зробив цю чорну справу. Отже, В. Барвінський змушений був підписати собі вирок творчої смерті, що для митця навіть гірше від фізичної. Потім було довге заслання на десять літ у Мордовію. Після повернення із заслання (1958 р.) В. Барвінський усі свої сили зосередив на тому, щоб відновити з пам’яті ті твори, рукописи яких попалили під час його арешту. Над цим він працював до самої смерті. Помер Василь Барвінський 9 червня 1963 р. у Львові.
   У 1964 р. багаторічні зусилля львівських композиторів, особливо А. Кос-Анатольського, увінчалися успіхом: В. Барвінський був реабілітований. Та лиха доля продовжувала тяжіти над його іменем. Музика композитора майже скрізь була вилучена з концертів. Так тривало майже 25 років. Це була велика втрата для нашого культурного життя.

Йосип Сліпий народився 17 лютого 1892 р. у с. Заздрість Теребовлянського району Тернопільської області.
   1911 р. - закінчив з відзнакою гімназію у Тернополі, вступив до Львівської Греко-Католицької Духовної Семінарії. Як перспективного студента на другому році навчання його направили в Інсбрук для навчання на філософічному і теологічному факультетах місцевого університету. 30 вересня 1917 року митрополит Андрій Шептицький висвятив Йосипа Сліпого на священика. Після цього він знову поїхав на навчання до Інсбрука, де дістав ступінь доктора теології. 1918 р. - отримав академічний ступінь доктора богослов'я. 1920 р. - виїхав до Риму для продовження навчання в Григоріанському університеті та Папському Орієнтальному Інституті. 1922 р. - повернувся з Риму і викладав догматику у Львівській духовній семінарії. 1925 р. - був призначений ректором цього закладу, а в 1929 році - новоствореної Богословської академії. У 1939 р. - Йосип Сліпий був висвячений на єпископа з правом наступництва. 1 листопада 1944 року, після смерті митрополита Шептицького, він перейняв провід Української греко-католицької церкви. Помер Патріарх Йосиф Сліпий 7 вересня 1984 року. 17 квітня 1991 р. - реабілітований посмертно. 27 серпня 1992 році його останки перевезли до Львова, де вони були поховані в Архикафедральному соборі Святого Юра.


   Степан Гжицький - український вчений-біохімік, педагог, організатор наукової діяльності. Народився 14 січня 1900 р. в родині вчителя у с.Острівець, нині Теребовлянського району. Брат письменника Володимира Гжицького. Закінчив початкову школу в сусідньому селі Довге. З 1911 р. навчався в Тернопільській українській державній гімназії, яку через війну закінчив у 1920 р. Згодом - студент Львівського таємного університету. В 1923 р. вступив на навчання до Львівської академії ветеринарної медицини. В 1931 р. захистив дисертацію і здобув вчений ступінь доктора ветеринарії . Протягом 1932 - 33 рр. працював у Берліні в Інституті біохімії під керівництвом проф. К. Нойберґа . В 1934 р. С. Гжицькому було присуджено за наукові праці звання приват-цента. Вчений розгорнув активну дослідницьку діяльність, зокрема, вивчав біохімічні процеси в крові коней. Із 1935 р. С. Гжицький почав керувати кафедрою лікарської хімії й разом з тим викладав курс біохімії. В 1937 р. у Віденському ветеринарному інституті досліджував біохімічні процеси в крові при різних захворюваннях. Повернувшись до Львова, С. Гжицький продовжував педагогічну й наукову діяльність.
   Наукова діяльність С. Гжицького та його послідовників розвивалась у двох напрямках: дослідження біохімічних процесів у сільськогосподарських тварин у зв’язку з різними захворюваннями та вивчення особливостей обміну речовин у різних тварин під час їх вирощування на промисловій основі. Він запропонував інсулін як лікувальний засіб у ветеринарії. Автор більш як 200 наукових праць. Підготував 14 докторів і 47 кандидатів наук.
   До останніх днів учений очолював кафедру біохімії Львівського зооветеринарного інституту й лабораторію обміну речовин у НДІ. Помер С. Гжицький 19 серпня 1976 р., похований на Личаківському цвинтарі у Львові.
   1991 р. на фасаді будинку Львівського зооветеринарного інституту відкрито меморіальну таблицю академікові С. Гжицькому. Ще одним визнанням вагомості його наукового доробку є те, що Західний науковий центр НАН України заснував премію імені С. З. Гжицького для відзначення молодих вчених у галузі природничих, технічних та гуманітарних наук.

   Олександр Смакула, один з найвидатніших українських фізиків XX століття, отримав перший у світі патент на виготовлення просвітленої техніки. Видали цей документ вченому в Німеччині 1 листопада 1935 р.
   Народився О. Смакула 9 вересня 1900 р. в с. Доброводи, нині - Збаразького району. Закінчив 2 класи Збаразької гімназії, потім (1922) - Тернопільську з блискучими показниками.
   Насамперед юного гімназиста цікавили природничі науки, до яких він виявив великі здібності. Одночасно, будучи національно свідомим українцем, у 1918 р. взяв активну участь у становленні влади Західно-Української Народної Республіки (ЗУНР). Протягом 1918-1920 рр. О. Смакула воював в УГА.
   Після закінчення гімназії вивчав математично-природничі науки в м. Геттінген (Німеччина), де й здобув 1927 р. ступінь доктора філософії з відзнакою.
   У 1928 р. О. Смакула - професор фізики Одеського університету, але через деякий час повернувся до Німеччини і плідно працював, досліджуючи оптичні й електричні властивості твердих тіл. Професор О. Смакула, ще будучи у Німеччині, всіляко сприяв розвитку знань в Україні.
   У львівській пресі він видрукував деякі свої праці ("Земля і радіоактивність", "Відшукування металевих руд при помочі коротких електричних хвиль", "Антирахітний вітамін" та ін. ). Знаменним є те, що він, проживаючи на чужині, 1 грудня 1930 р. став дійсним членом Наукового товариства ім. Т. Шевченка у Львові.
   3 1946 р. вчений працював у США, далі вивчаючи кристали.
  Із 1951 р. О. Смакула - надзвичайний професор Массачусетського інституту і заступник директора лабораторії для дослідів ізоляції. Тут він заснував фізичну лабораторію кристалів, якою керував до 1975 р. Сьогодні його лабораторія відома дослідженнями з найактуальніших проблем електроніки твердих тіл.
   Помер О. Смакула 17 травня 1983 р.

Ярослав Семенович Стецько народився 19 січня 1912 р. в Тернополі. З відзначенням закінчив гімназію в Тернополі.
1929-1934 р.р. вивчав право і філософію у Краківському та Львівському університетах.
1932 р. - Ярослав Стецько стає членом Крайової Екзекутиви Організації Українських Націоналістів, ідеологічним референтом і редактором підпільних видань.
1934 р.- польські окупанти засудили Ярослава Стецька до 5 років ув'язнення за націоналістичну діяльність.
1937 р. - звільнений за загальною амністією.
У січні 1938 р. за дорученням полковника Євгена Коновальця Ярослав Стецько підготував черговий Збір ОУН і у 1939 р. взяв участь у Римському Конгресі ОУН.
  У 1945 р. Крайова Конференція ОУН обрала Ярослава Стецька членом Бюро Проводу ОУН, до якого входили Степан Бандера й Роман Шухевич.
Після війни Ярослав Стецько розгорнув широку діяльність на всесвітній антикомуністичній арені.
У 1968 році Ярослава Стецька обрано головою революційної ОУН, яку він очолював до кінця свого життя.
Ярослав Стецько залишив нам велику ідейно-теоретичну спадщину, котра і сьогодні залишається актуальною.
Помер Ярослав Семенович Стецько 5 липня 1986 р. в Мюнхені, де його й поховано.

   Яків Гніздовський народився 27 січня 1915 р. в с. Пилипче, нині - Боршівського району. Вчився в гімназіях Чорткова і Львова, а потім продовжував навчання у приватній школі прикладного мистецтва у Львові. Як обдарованого учня його послали (1938) на студії до Вар-шавської Академії Красних Мистецтв. Він був стипендіатом митрополита Андрея Шептицького. Свої перші роботи - карикатури опублікував у львівському сатиричному журналі "Комар".
   З 1939 р. продовжував навчання в Академії Мистецтв у Загребі (Хорватія). Там студіював живопис, скульптуру, різьбу по дереву. У 1944 р. із золотою медаллю закінчив науку. П’ять років після академії - час пошуків, блукань художника. Пробував себе в скульптурі, кераміці, але головна мета, якої хотів досягти - досконало оволодіти технікою деревориту. Після багатьох років шукань художник ціною неймовірних зусиль знайшов у мистецтві свій шлях і визнання.
   1956 р. митець виїхав на два роки в Париж, де організував дві персональні виставки. Дереворити Я. Гніздовського демонстрували більш як на ста виставках у США, Канаді, у країнах Європи, Азії, Латинської Америки та Африки. Роботи нашого земляка знайшли дорогу до великих музеїв США і Канади, зберігаються у приватних збірках. Творчість Я. Гніздовського засвідчує: він був співцем української землі на американському континенті. У США видано кілька альбомів його дереворитів. Президент Дж. Кеннеді, обладнуючи робочий кабінет у Білому домі, вибрав дві картини Гніздовського - "Зимовий пейзаж" і "Соняшник".
   Помер 8 листопада 1985 р. в Нью-Йорку. Перед смертю заповідав, щоб його прах перевезли в Україну. Біля батьківських могил у с. Пилипчому він знайшов вічну тишу.

   Іван Степанович Марчук народився в 1936 р. в селі Москалівка, Тернопільської області.
1956 р. закінчив Львівське училище декоративно-прикладного мистецтва.
  1965 р. - закінчив Львівський інститут декоративно-прикладного мистецтва, керамічний факультет.
   Переїхав до Києва, з 1965 по 1968 р. працював художником в Інституті надтвердих матеріалів АН УРСР.
   З 1968 по 1980 р. - художник Творчо-виробничої майстерні об'єднання "Художник".
   1979 р. - перша офіційна персональна виставка у Москві (зал на вул. Малій Грузинській).
   Із 1980 р. - на творчій роботі.
  З 1980 по 1989 р., не маючи офіційного визнання і не прийнятий до Спілки художників, робив великі виставки в різних установах та організаціях, як, приміром, у відділі мистецтв Національної бібліотеки АН України. Набув слави як неформальний лідер мистецького українського андеґраунду.
   У 1989 р. емігрував до Австралії, потім жив в Канаді і США. Широке визнання митця за кордоном привело до прийняття його до Спілки художників СРСР, але... без його відома.
   1990 р. - Марчук відвідав Україну й відбулась його перша офіційна виставка саме в Києві - у Державному художньому музеї українського образотворчого мистецтва (нині - Національний художній музей України).
   1996 р. - отримав звання заслуженого художника України.
   1997 р. - став лауреатом Національної премії України ім. Т.Г.Шевченка.
   2001 р. Марчук остаточно повернувся в Україну.
   2004 р. заклали музей Івана Марчука, який, на жаль, донині не збудований.
   У 2006 р. Міжнародна академія сучасного мистецтва у Римі прийняла Івана Марчука до лав "Золотої гільдії" та обрала почесним членом наукової ради академії. Це перший випадок визнання українського художника інституцією такого високого рівня. Сьогодні "Золота гільдія" нараховує 51 художника з усього світу.
  У 2007 р., за версією британського видання The Daily Telegraph, Іван Марчук, серед сотні найвидатніших діячів нашого часу був названий генієм сучасності. Він посів 72 місце.
   Іван Марчук є засновником нових стилів у мистецтві, зокрема "пльонтанизму", це - назва, яку митець жартома дав своєму стилю. Вiд слiв "плести", "пльонтати": картини нiби створенi з клубочкiв чудернацьких ниток. Стиль майстра справдi не пiддається жодним хитромудрим класифiкацiям. Належнiсть свою до будь-якої з них вiн вiдкидає. Бо є у нього все: пейзажi, портрети, наїв, "ню", щось узагалi казкове... Грандiозний цикл абстрактних робiт... Усе це неможливо сплутати з роботами iнших митцiв - принаймнi в нашiй галактицi. Сьогодні його картини вражають мистецтвознавців Європи, Америки, Австралії, йому пропонують виставлятися в найкращих залах світу і це все на противагу минулому гонінню та переслідуванню у власній державі, Україні.
   Іван Степанович Марчук - найвидатніший український художник сучасності. Його картини знаходяться на всіх континентах, ну хіба, крім Антарктиди.