Обласна бібліотека для дітей (м.Тернопіль)

Микола Леонтійович Устиянович (Устіяно́вич) (*7 грудня 1811, м. Миколаїв — †3 листопада 1885, Сучава) — український письменник і громадський діяч, священик.
Походив з родини посадника міста Миколаїв на Львівщині; 1838 р. закінчив Львівську духовну семінарію, був парохом у селі Славсько.
Був парохом м. Сучави і Чернівецьким деканом.
У 1848 р. Устиянович був одним з ініціаторів «Собору Руських Учених», виступав за єдність Галичини і Наддніпрянщини; 1861—1866 — посол до галицького сейму.
У 1868 р. один з співзасновників і очільників «Просвіти».
Деякий час Устиянович редагував «Галичо-Рускій ВЂстникъ». З 1870 р. жив у м. Сучаві (Буковина), де й помер.

Літературна діяльність

У 1836 р. написав перший вірш народною мовою («Сльоза на гробі М. Гарасевича»), що й зблизило його з Маркіяном Шашкевичем; далі до 1846 р. майже нічого не писав, вражений кампанією проти народної мови.
Під впливом подій 1848 р. активізувався в літературній творчості, — писав поезії й прозові твори. У ліричних віршах Устияновича відчутні національні і соціальні мотиви, любов до гірської природи Карпат, знання фольклору. Вірші «Верховино, світку ти наш», «Гей, браття опришки» стали народними піснями.
Етнографічні матеріали становлять основу прозових писань Устияновича: «Старий Єфрем», «Месть верховинця»; «Страсний Четвер». Останні 20 років Устиянович згасав як письменник, пишучи тоді дещо штучним язичієм.

Твори

Поезії. Л. 1860;
Твори М. Устияновича і А. Могильницького. Л. 1913 (досі найповніше вид.);
Письменники Західної України 30 — 50-их pp. XIX ст. К. 1965 (вибір кращих творів).