Обласна бібліотека для дітей (м.Тернопіль)

   Вона одна із найвидатніших жіночих постатей в українській поезії. Вагомий творчий доробок, неординарна особистість ставлять її ім’я між іменами Лесі Українки та Ліни Костенко. Працюючи чи то над скульптурою, чи накладаючи фарби на полотно, чи орудуючи словом, авторка завжди вкладалася в ті форми, які диктував задум і мала свій власний стиль… Закинута на чужину, не змогла пристосуватися до англо-саксонського світу і все життя тужила за Україною й творила для неї, але щойно тепер її твори повертаються до життя; і разом із тим починається її життя в Україні.
   Оксана Зінаїда Лятуринська — українська малярка, скульпторка, письменниця, поетка і громадська діячка.
   Народилася 1 лютого 1902 року на хуторі Ліски (нині село Хоми Збаразького району) біля Вишневця (звідси один з псевдонімів — Роксана Вишневецька. Батько Михайло Лятуринський служив офіцером російської прикордонної застави біля Старого Олексинця. Мати Ганна Лятуринська походила з родини німецьких колоністів. Оксана мала шестеро сестер і братів: Олександра, Антоніну, Гната, Івана, Марію і Федора.
   Від початку 1920-х років навчається в Кременецькій приватній українській гімназії імені Івана Стешенка. Ймовірно тут Оксана Лятуринська здійснила перші поетичні спроби, публіковані в гімназійному альманасі «Юнацтво», що виходив за редакції Уласа Самчука.
   По досягненні двадцятиліття, Оксанин батько вирішив видати її заміж за нелюба, старого парубка, але багатого селянина з Колодного. Та вона не змирилася з деспотичним рішенням батька і втікла з дому до родичів Кіщунів, що жили в недалекій Катеринівці. Ті допомогли їй грішми і Оксана виїжджає до брата Івана в Німеччину.
   Не маючи дозволу на проживання у 1924 році Оксана Лятуринська опиняється в Празі у Чехословаччині. Активно включається в громадське і культурне життя української еміграції. Співпрацює в Союзі українок. Знайомиться з поетами-емігрантами Євгеном Маланюком, Олексою Стефановичем, Оленою Телігою і Олегом Ольжичем.
   Навчається на філософському факультеті Карлового університету, в Українській студії пластичного мистецтва, Чеській високій художньо-промисловій школі.
   Багато працює, зокрема в галузі скульптури. Бере участь у ряді виставок, зорганізованих у Лондоні, Парижі, Берліні, здобуває визнання як майстер скульптурних портретів. Створює Пам'ятник полеглим воякам УНР у Пардубіце[1] (1932), погруддя Тараса Шевченка, Томаша Масарика, Симона Петлюри, Євгена Коновальця. Кілька виконаних Оксаною надгробків можна оглянути на празьких цвинтарях.
   Друкується в часописах Літературно-науковий вістник, «Пробоєм» та в інших періодичних виданнях. Ранні поезії Оксани Лятуринської вирізнялися лаконізмом, стислістю форми, зачіпали теми української минувшини і міфології. У Празі з'являються її збірки «Гусла» (1938) і «Княжа емаль» (1941) присвячена пам'яті поета Юрія Дарагана.
   Життя в еміграції було складним, сутужним. Дошкуляла ностальгія. Лише два рази Оксані Лятуринській вдалося вирватися на батьківщину, у 1927 році і під час Другої світової війни, коли вона навідалася до родичів Кіщунів у Катеринівку.
   Доля родини Лятуринських склалася трагічно. Після «визволення» брат Оксани Федір Лятуринський був замордований совєтами в Кременецькій тюрмі. Його донька Наталя померла там же ж, не витримавши НКВДистських тортур. Репресовану сестру Марію разом з трьома маленькими донечками депортували до Казахстану, де вона померла з голоду. Доньок врятували людяні казахи, дали їм хліба і притулок. Нині вони мешкають у Вроцлаві. В Україні лишилися далекі родичі по лінії сестри Антоніни.
   У роки Другої світової війни Оксана пережила загибель частини своїх творів. Після війни опинилася в таборі для переміщених осіб Ашафенбурзі в Німеччині, з 1949 року на еміграції в США. За допомогою Союзу українок оселяється в Міннеаполісі. Там поринає в громадську і творчу працю, створює ряд нових скульптурних портретів, пише поезії. Видає збірку новел «Материнки» (1946) і збірку віршів для дітей «Бедрик» (1956). З'являється друге видання «Княжої емалі» (1956), що включає також збірку «Веселка». Бере участь в діяльності Об'єднання українських письменників «Слово». Одна з перших підписала статут цього товариства (1957). Дописує до літературного збірника «Слово», що виходить в Канаді.
   Ще під час мешкання в Празі Оксана Лятуринська почала втрачати слух. В США вже не допомагав навіть слуховий апарат.
   Урна з її прахом похована на українському православному цвинтарі в Баунд-Бруку, штат Нью-Джерсі. Могила Оксани Лятуринської знаходиться навпроти могили приятеля по літературі і по ідеях Євгена Маланюка.
   У 1983 році на кошти зібрані організацією Союзу українок Канади видана книга «Зібрані твори» Оксани Лятуринської. В передмові до книги, видатний мовознавець і історик літератури Юрій Шевельов відзначав: «Лятуринська має не тільки свій стиль, а і свій світ. І більше: вона має гармонію в своєму світі, і то гармонію, не куплену ціною оминання недогідного».