Обласна бібліотека для дітей (м.Тернопіль)

Мало хто знає, що в перекладі з німецької «вільде» означає «дика, бурхлива», а ім’я Ірина — у даному разі похідне від Дарини. Ось так і «народився» псевдонім «Ірина Вільде».
Писати донька відомого поета ХХ століття Дмитра Макогона Даринка почала ще юнкою, але в ті роки літературна справа вважалася заняттям не вельми гідним для дівчини з інтелігентної родини, ось вона й підписала перше оповідання вигаданим «Ірина Вільде».
Народилася Дарина Дмитрівна Полотнюк (справжнє ім’я) 5 травня 1907 р. в Чернівцях, у сім’ї народного вчителя і українського письменника Дмитра Яковича Макогона, який в роки першої світової війни був січовим стрільцем і, як багато стрільців, поетом. Мати, Адольфіна Янішевська, жінка сильна і мужня, - німкеня за походженням. Батько був її першим учителем літератури, а його книжки — початковою позакласною лектурою. Дитинство і юність пройшли у Чернівцях, Лукавиці (Глибоцький район) та Веренчанці (Заставнівський район).
Вчилася в Чернівецькій українській державній гімназії. Гімназійну освіту завершила в Коломиї. У листопаді 1918 р. Буковину окупувала боярська Румунія.
Як згадує Ярема Полотнюк, син письменниці, його дідусь мав сміливість писати в Міністерство освіти Румунії листи проти румунізації українців. Його востаннє попередили, що зашлють на роботу в таке місце, де ніхто не зможе його утримувати (тоді сільських учителів утримувала громада), і сім’я перебралася в Галичину.
Рятуючись від переслідування й арешту, батько переїжджає 1922 р. до Станіслава. Тут Дарина вчиться у приватній гімназії, яку закінчила в 1927 році. Серед її однокласниць була Дарина Цвек, знаменита завдяки її кулінарним книгам. Потім вступає до Львівського університету, де навчалася з 1928 по 1933 рік.
Двадцятитрьохрічна студентка пише свій перший прозовий твір під назвою „Повість життя” („Поема життя”), в якому чітко проступають дві суперечливі тенденції: гуманно-демократична і снобістська, набута в університетському середовищі.
„Поема життя” штучна і героїня її штучна. Галицька преса не помітила новели, не зауважила й нового імені.
Уже цю першу новелку ( а потім і всі інші твори) юна авторка підписує екзотичним – як для Галичини – псевдонімом: Ірина Вільде, уникаючи відомого в літературних колах татового прізвища.
У 1932 році друкується її оповідання „Щастя”. Це був уже зовсім інший твір, написаний не епігоном, а людиною спостережливою і серйозною, пройнятою співчуттям до знедолених. В оповіданні проступає щось невиразне, але відчутне, те „щось”, яке потім буде назване „невловимим стилем Ірини Вільде”.
Одне за одним пишуться і друкуються нові оповідання – елегантні, вишукані й милі, але водночас безбарвні, прісні, як дієтична страва.
Коли через матеріальні нестатки Дарина Макогон мусила залишити університет, то вже була відома як перспективний молодий прозаїк.
Оповідання „Кар’єра” знаменує собою крутий поворот у літературному житті письменниці. Воно починається сімейною ідилією, розповіддю про подружні стосунки адвоката Василя Чугайка і його дружини Лесі ( усе подається через сприймання цієї молодої, доброзичливої жінки). Але сімейна ідилія кінчається загибеллю ілюзій. При тому страждає Леся, на боці якої всі симпатії авторки. В її нещасті винуватий Василь Чугайк, мужчина! Він виявляється не на висоті, бо його перемогла й підкорила вампір-жінка. Усі мужчини однакові! Всі вони банкрути! Місце мужчини повинна зайняти жінка – це і буде справжня справедливість! Ось такі спрощені й заплутані тенденції „Кар’єри”.
Поступово зароджується задум найкращої з „ренесансних” новел Ірини Вільде „Наші батьки розлучились” - ота сама життєва тема родинного неблагополуччя, розколу, пошук винуватця і розлучення, тема, майже неможлива для Галичини.
У цей час письменниця читає оповідання А.Чехова „Слабка істотка”. У ньому сильні і слабкі персонажі міняються місцями. Вона повторює цей прийом, і старий зміст невпізнанно оновлюється. Замислившись над безглуздям безглуздих, авторка примусила замислитися читача. Оповідання лишає щемкий біль і досаду в серці: життя і без того коротке, часто й гірке, а тут ще люди такі нерозумні й непоступливі. не маючи заслуг один перед одним і суспільством, вони вимагають собі виняткових прав, привілеїв і пільг коштом інших людей!.. Відомо ж – хочеш бути любимим і шанованим, поводься по-людському!.. Любов і шану треба заслужити!
Змальовані в оповіданні життєві обставини й живі, повнокровні характери допомогли письменниці звільнитися від упереджень: вона вперше відчула себе справжньою матір’ю всіх своїх літературних дітей”, - тепер уже незалежно від статті. А матері, як відомо, „який палець не ріж – то все одно боляче !..”
Ранню прозу Ірини Вільде можна вважати „феміністичною”, у центрі якої доля жінки і її складний внутрішній світ. Письменниця „підхопила тему, розгорнуту О.Кобилянською і продовжила її творче осмислення”. ЇЇ героїні (новели „Марічка”, „Щастя”, „Дух часу”, „Пуста жінка”, „Лист”) так само внутрішньо багаті особистості, надзвичайно емоційні та горді жінки, але вони шукають своє щастя, насамперед, у родині та коханні, вони бунтують проти зміління власної душі, проти приниження своєї людської гідності („Годі!”, „Крадіж”, „Не можу”).
Ірина Вільде писала в одній із своїх статей, що боротьба за жіночу рівноправність уже позаду, а тепер має бути „боротьба за природне щастя жінки”.
Влаштувавшись на роботу в часопис „Жіноча доля” у Коломиї, Ірина Вільде працює там до 1939 року , а потім переселяється до Львова.
Одним з обов’язків письменниці було ведення так званих „жіночих куточків” в місцевій пресі. Згодом, не раз, Ірина Вільде пояснювала як важко вести таку рубрику і скільки відомостей вона там почерпнула, які згодом перекочували на сторінки її головного роману-епопеї „Сестри Річинські”.
У 1934 році Дарина одружується з Євгеном Полотнюком.А познайомились вони, напевно, в „Пласті” (скаутській організації), активними членами якої були обоє. Її чоловік отримує міжнародний диплом лісного інженера, роботу за спеціальністю у Сам борі, поблизу Дрогобича, що на Львівщині.
У 1935 році отримала Літературну премію Товариства письменників і журналістів ім. Івана Франка.
Є чимало свідчень ніжної, відданої любові Ірини Вільде до Буковини. У творчості, передусім, це чудова повість „Повнолітні діти” (1938).
Звичайно ж, це великою мірою розповідь письменниці про власне дитинство у Веренчанці, про навчання в чернівецькій українській гімназії, про перше кохання. Цей роман — серйозний історичний документ про 20-і роки на Буковині, в якому чимало цікавих фактів, зокрема той, коли українські гімназисти вночі вирвали з землі щойно посаджені на честь румунського короля дубки. За це багато з них були виключені з гімназії.
1936 року в сім’ї Полотнюків народився син Ярема. А в 1939 році Євген Полотнюк, який працював лісничим в Прикарпатті, потрапляє в трагічно-відому Березу Картузську, за підозрою в причетності до ОУН. Звідки його визволяють вже радянські війська і сім’я Полотнюків з радістю приймає радянську владу.
Сповнились новим змістом життя й праця письменниці. Ірина Вільде багато пише, листується з письменницькими і культурними колами Радянської України. У 1940 році її прийняли до Спілки письменників СРСР. У цей час написані оповідання „Товаришка Маня”, „”До моря”, „Володко”, „Роман жениться” „Орися”, низка нарисів, статей, кореспонденцій в різних газетах. Звичайно, не все із задуманого вдалося письменниці реалізувати, та важливо інше: вона прагнула осмислити нове життя.
Спілкувалася Дарина Дмитрівна і з письменниками, які емігрували за кордон.
Війна застала сім’ю Полотнюків на Яворівщині, де на той час працював Євген за своєю лісничою спеціальністю.
Після проголошення правління Ярослава Стецька, Полотнюк отримав направлення на посаду лісничого в угіддя Андрія Шептицького в селі Микуличин Надвірнянського району. Там діяла школа для підготовки командного складу бійців УПА. Ірина Вільде була поруч з чоловіком, знала про його роботу.
14 серпня 1942 року вона народила молодшого сина – Максима. У 1943 році УПА і партизани-ковпаківці заключили тимчасовий союз: УПА дозволила прохід з’єднанням Ковпака по підконтрольним їй територіям і забезпечувала партизан продуктами. Називалась операція „Буря”, а одним із здійснювачів її зі сторони УПА був Євген Полотнюк. Таким чином партизани і сам Сидор Ковпак опинились біля Яремчі і познайомились з Полотнюками.
За допомогу ковпаківцям, і взагалі за його діяльність в жовтні 1943 року гестапо знищило Євгена Полотняка.
Восени 1944 року Ірина Вільде, разом із синами, переїжджає до Львова. Зупинилась вона у своєї давньої приятельки Ольги Думчинської, яка представляла письменницю читачам і журі літературної премії Товариства імені І.Франка.
За допомогою Дарія Дмитрівна звернулась до Спілки письменників, яка відновила свою діяльність. Михайло Рудницький допомогає їй знайти житло – ту саму квартиру, де вона прожила довгий час.
1945 року Ірині Вільде вдалося випустити у видавництві „Вільна Україна” абсолютно без змін ( у порівнянні з довоєнним виданням) повість „Б’є восьма”.
На цей час припадає і її активне намагання опублікувати роман „Сестри Річинські”.
1947 рік в житті письменниці став знаменним. Ірину Вільде обирають депутатом Верховної Ради УРСР і нагороджують орденом Трудового Червоного Прапора. У подальшому вона неодноразово була депутатом обласної і міської рад, очолювала львівську письменницьку організацію.
Роман Ірини Вільде „Повнолітні діти” – ґрунтовна переробка двох повістей „Б’є восьма”(1936) та „Повнолітні діти” (1939). У новій редакції твір вийшов у світ 1952 року, а 1963-го його перекладено російською мовою. В останній період життя автор ще працювала над твором. Його фрагмент від назвою „Дзеркало” публікувався у журналі „Жовтень” (1973, № 5).
При допрацюванні автор ширше осмислила розвиток суспільних явищ, ввела в художню тканину нові, соціально-значиміші образи, поглибила характеристику тих образів, які читач зустрічає в повістях „Метелики на шпильках” та „Б’є восьма”, доповнила сюжет новими подіями („бурякова” історія в селі Веренчанка; епізод голодування на селі; історія гуцула-рекрута; картина в поїзді та Штефанешті та ін.).

„Повнолітні діти” – це роман не тільки про лихоліття на Буковині в 20-ті роки, а й водночас книга про любов і молодість, про „різні кольори кохання і дружби...”.
Ірину Вільде цікавить своєрідна „діалектика душі”, психологічний стан героя в час його волевиявлення. Тому так тонко й прискіпливо вона „тче” риси, що витворюють складний характер Дарки Попович, знайомої читачам з попередніх (ранніх) повістей. У цього персонажа з’явилися нові штрихи, нові нюанси як зовнішні, так і внутрішні. Виразнішими стали мінливий, мов березневий день, настрій Дарки, вияв почуттів і намірів, гострішими й відкритішими її судження. Все це переплітається в цьому образі природно й органічно.
Протягом багатьох років Ірина Вільде продовжувала свою працю над великим прозовим полотном „Сестри Річинські” ( почала працювати над романом ще в 1939 році).
Найприскіпливіше той роман був аналізований не стільки літературознавцями, скільки нашими ідеологами та керівниками від літератури зі своїм партійним апаратом. Доля хотіла також, щоб той роман був нагороджений Державною премією УРСР імені Тараса Шевченка, який і став черговою шпилькою, аби „пришпилити" творчість Ірини Вільде до радянської літератури з її сумнозвісним соцреалізмом.
З української письменниці, нагородженої премією Товариства ім. Івана Франка, вона ставала українською радянською письменницею, нагородженою Шевченківською премією. Вона була названа колабораціоністкою з комуністичним режимом, від неї відвернулися ті, хто знав її ще з передвоєнних часів, відвернулася діаспора.
В основі роману історія родини провінційного попа Аркадія Річинського, життя його п’яти дочок.
Головні героїні роману і їхня мати, які раптово осиротіли і залишилися без засобів для існування разом з багаточисленною ріднею, друзями і знайомими проживають в невеликому містечку Наше (Головний прообраз Коломиї, хоча багато рис притаманних багатьом містекам Галичини).
Дія роману відбувається протягом 1937-1938 років, з деякими екскурсами в минуле героїв. Але незважаючи на це, тут виразно окреслюється суспільне обличчя Галичини 20-30-х років ХХ століття.
Незважаючи на таку вузькість територіально-часових координат, книга насичена реаліями і деталями, за що її можна сміливо вважати енциклопедією галицького життя останніх передвоєнних літ. За сторінками роману можна прослідкувати еволюцію моди, кухні, спорту, садівництва ( з яким смаком описані різні сорти яблук в саду Ілаковичів), способи облаштування житла, особливості дизайну розпису стін, розваги різних верств суспільства – від концертів оперних знаменитостей до танців у передмісті, які закінчуються бійкою.
Роман Вільде „Сестри Річинські” приваблює багатою мовною палітрою, різноманітними за інтонацією монологами, виразними й характерними діалогами, живими пейзажами.