Бокаччо, Джованні — італійський письменник раннього Відродження, був одним з найвідоміших учених-гуманістів свого часу. Його батько був багатим і впливовим флорентійським комерсантом і вів торгові справи навіть у Франції. Батько Боккаччо сподівався зробити з сина свого спадкоємця і готував його до комерційної діяльності.
У 1330 році він прямує у справах фірми до Неаполя. Але він не відчуває ніякої схильності до комерції, обтяжується дрібною опікою користолюбного і скупого батька. Тому вирішує ні лишитися назавжди в Неаполі і вчитися там канонічного права, тобто стати юристом — фахівцем з релігійних і церковних справ.
Зароки перебування в Неаполі (1330-1340) майбутній автор «Декамерона» дістає добру освіту, опановує грецьку і латинську мови,починає писати вірші і одночасно вчені трактати (латинською мовою).
12 квітня 1338 року в церкві Св. Лаврентія він побачив молоду жінку — графиню Марію Аквіно. Вона стала великою любов'ю всього Його життя. Але Марія була заміжня, тому їх любов була складною, болісною, що відобразилося в поезії Боккаччо.
У 1340 році батько вимагає його повернення у Флоренцію. Боккаччо покидає Неаполь на цілих п'ять років. За роки розлуки і страждань він створює значні, глибокі поеми про кохання у дусі античних пасторалей, пройняті живим щирим відчуттям. З них найбільш відомі «Ф'єзоланські німфи» — (1343), а також невеликий прозаїчний твір «Ф'ямметта» (1343). Це фактично перший досвід психологічного роману в Європі, що привертає і сьогодні силою та інтенсивністю зображених в ньому відчуттів жінки, що сумує через розлуку зі своїм коханим, який її щойно покинув.
У1345 році письменнику вдалося повернутися до Неаполя. До цього другого приїзду в улюблене місто він став вже знаменитим письменником, а також визнаним ученим-гуманістом і авторитетним юристом-каноніком. До його послуг вдаються головні діячі церкви, у тому числі і її глава — римський папа, який регулярно доручає Боккаччо складні дипломатичні і юридичні місії.
Письменник не брав участі у галасливих розвагах і тим більше в оргіях придворних. Він був для цього дуже серйозним, та й до того ж рано поповнів від сидячої роботи. Але Іонна Неаполітанська та її наближені любили Боккаччо і захоплювалися його талантом. їх привертав перш за все його надзвичайний дар розповідача. Вони могли слухати його годинами. Пізніше він напише, що ідею «Декамерона» йому підказала неаполітанська королева, полонена майстерністю, з якою він потішав її та її друзів своїми усними розповідями.
Але справжнім поштовхом до написання Боккаччо «Декамерона» стала жахлива, не бачена ні до, ні після епідемія чуми 1348 року. Вона пройшла по всіх країнах Західної Європи, скосила не менше половини населення.
Боккаччо, який перебував у цей час в Неаполі, чудом уцілів, але втратив безліч рідних і близьких, зокрема батька і молоду мачуху. Йому довелося знову повертатися у Флоренцію, займатися справами фірми яка дуже занепала, і поклопотатися про маленького брата, що зали шився сиротою. Він їде у маєток, залишений йому батьком, і постійно живе там до самої смерті, лише виїжджаючи час від часу в різні міста і країни для виконання окремих дипломатичних доручень римського папи, який довіряв йому навіть секретні місії.
Весь вільний час Боккаччо віддає літературним і науковим працям. Живе він самотньо, без сім'ї. Після смерті Марії Аквіно він не знайшов жінки, гідної його любові.
Дещо заспокоївшись після потрясінь, спричинених епідемією чуми 1348 року, він в 1350 році починає роботу над «Декамероном» і публікує його в 1353 році. Цей твір приніс йому світову славу і закріпив у століттях його ім'я. Написаний прекрасною італійською мовою, він став еталоном літературної мови; «генієм італійської прози» нарікали Боккаччо його співвітчизники.
«Декамерон»
Головним твором Джованні Боккаччо, що увічнив його ім'я, був прославлений і ославлений «Декамерон» (10-денні розповіді) — збірка 100 повістей, розказаних товариством із семи жінок і трьох чоловіків, які під час чуми переселилися в село і там забавлялися цими розповідями. «Декамерон» написаний частково в Неаполі, частково у Флоренції, зміст його Боккаччо черпав або з давньофранцузьких «Fabliaux», а також із сучасних поетові подій. Розповіді висловлені витонченою, легкою мовою, насиченою багатством слів і виразів, і дихають життєвою правдою і різноманітністю. В них зображені люди різного віку і характеру, найрізноманітніші пригоди, починаючи з найвеселіших і смішніших і завершуючи найтрагічнішими і зворушливими.
«Декамерон» перекладений майже всіма мовами, з нього черпали натхнення багато письменників, і більше за всіх Шекспір.
Назва «Декамерон» означає в перекладі з грецької «десятиденник», оскільки він містить новели, які протягом десяти днів розказують одне одному ті, що втекли від чуми з Флоренції на заміську багату віллу. Кожен розповідає по одній історії в день. За десять днів набирається в цілому сто розповідей, які і складають цю книгу.
Але важливі не тільки самі ці новели, але також і їх сюжетне обрамлення. Відкривається «Декамерон» вражаючим описом чуми, що лютує у Флоренції. Побачивши загибель тисяч людей і жахливий хаос, що запанував в місті, Боккаччо з гіркотою пише: «Ореол, що осявав закони божі і людські, згаснув...» Зіткнення з такою страшною бідою, із смертю загострило бажання жити, викликало прагнення не дати згаснути «ореолу» біля тих, у кого він ще зберігся. Тому розповідачі «Декамерона» хочуть радіти життю і насолоджуватися прекрасною природою. В епізодах, що увійшли до «рамки», в яку обрамлені новели збірки, представлений ніби «світлий оазис» в «кривавій пустелі»: гарні, натхненні молоді люди, зайняті танцями, музикою, співом, витонченою трапезою і цікавою бесідою, під час якої і розповідаються новели збірки.
Це обрамлення — не технічний прийом введення художнього матеріалу, а текст, що має глибокий сенс. Це і є те, що стали потім називати «бенкетом під час чуми», тобто таке становище, коли вдаються до радості і веселощів не від хорошого життя, а швидше для того, щоб забутися.
Загроза, яка нависла над людськими цінностями, спонукала автора з особливою увагою вдивлятися в таке крихке життя, розібратися в ньому, уявивши як його привабливі, прекрасні сторони, так і те, що в ньому потворно і огидно.
У багатьох розповідях «Декамерона» прославляється любов, показана її могутність, що додає людям наснаги в ім'я неї творити чудеса. Всупереч віковим середньовічним уявленням, любов для Боккаччо — не гріх, не вимушена необхідність, що забезпечує продовження людського роду, а велике чудо, величезна радість. У його розповідях вона виступає в різних обличчях — то плотська насолода, то глибока відданість і вірність, то повна самовідданість. Щоб її добитися, люди не тільки йдуть на жертви, але і проявляють багато хитрощів і винахідливості.
«Декамерон» Боккаччо — не лише етап на шляху розвитку літератури, але й книга, що лишається живою естетичною цінністю. Ця книга не належить до тих «вічних супутниць», до яких хочеться повертатися часто, в яких шукаєш відповіді на найболючіші життєві питання. Не в ній зосереджено найбільше духовне багатство й найбільше проникнення в людську природу. Але свої принади є і в ній, — і сучасного читача не раз і розважить, і наведе на поважні думки строката юрба людських постатей, що населяють сторінки цієї книги, розмаїтість пригод і подій, пристрастей і характерів, не раз зачарує і старомодна, приваблива в своїй старовинній красномовності манера розповіді, пахощі того минулого, що зникло без повороту, а стількома нитками зв'язане з сучасним.
.jpg)
.jpg)
.jpg)
.jpg)
.jpg)
.jpg)
.jpg)
