В центрі міста, на розі вулиць Руської і митрополита Мстислава милує око старовинний храм оригінальної архітектури — церква Різдва Христового, або, як її ще називають, Середня. Вона належить до найдавніших споруд міста. У давні часи до неї прилягали міські вали, поряд була Кам'янецька брама. Уперше про дерев'яну церкву згадується у королівській грамоті від 6 липня 1566 року, де йдеться про укріплення міста сином Яна Тарновського — Христофором. У ній говориться, що міський мур тягнувся зі сходу вулицею Кам'янецькою (частина теперішньої Руської), або так званим головним трактом, близько церкви Різдва Христового.  
        З цією церквою пов'язане перебування у Тернополі в 1589 році царгородського патріарха Єремії. У зустрічі патріарха з тернопільськими братчиками брав участь як знавець грецької мови Кирило Транквіліон Ставровецький — автор книги "Зерцало Богословія", виданої у Почаєві 1618 року. Тоді ж Єремія затвердив статут і свободи "Рождественського братства церковного". У грамоті Костянтина Костянтиновича Острозького згадується, що він, як власник Тернополя, надав у 1570 році два лани поля на витрати церкви і шпиталю. "Лан" дорівнював 30 морґам (морґ становив 0.5985 га). Цим наділом повинно було розпоряджатися братство, до якого входив і володар міста. До благодійної роботи також залучалася Хрестовоздвиженська церква. У 1735 році чинність цього привілею знову була підтверджена. У грамоті князя Острозького згадується також про школу, яку провадило братство.   

      Історія кам'яної оборонної споруди починається з 1602-го. У храмі зберігалася записна книга, в якій зазначалося, що він будувався з липня 1602 до вересеня 1608 року, фундаторами були ктитори Василь Ігнатович, відомий під прізвиськом Чайка, і Семен Григорович. Будівництво доручили "доброму муляру" на ім'я Леонтій. Крім фундаторів, споруджувати церкву допомагали всі парафіяни: своєю працею, грошовими пожертвуваннями, будівельними матеріалами (видатки на будівництво становили 1916 золотих). На фундаційному камені було висічено: " Bъ лето созданія міра 7111, отъ воплощенія сына Божія 1602. За счастливо на той часъ будучаго, панованя ясне освецоного князя Александра воєводи Волынского святьїя его памяти ясне освецоного князя Василя Острогського, воєводи кіевского, за святобливой памяти Гедеона Балабана єпископа львовского, початся муровати храмъ сей Рождества Господа Бога и Спаса нашего Іисуса Христа, и совершенно докончился въ року 1608 сентемврія, 4 и посвященъ Іереміем Тысаровескимь епископомь львовськимь и Каменця Подольского року 1609".       

         Кам'яна церква неподалік валу була одночасно оборонною спорудою і входила у загальний комплекс захисту міста. Первісно вона сягала по нинішній бабинець, де над дверима і був згадуваний фундаційний напис. Пізніше спереду добудували притвор, але в такий спосіб, що над ним була стеля, а над нею, на поверсі, церквиця, а точніше, приділ Пресвятої Тройці. Тоді ж добудували два невеликі бокові бастіони і перехідні галереї. Практично під одним куполом діяло дві церкви — Різдва і Святої Тройці. Грамота львівського єпископа Йосипа Шумлянського 1668 року засвідчувала утворення братства для молоді при церкві Святої Тройці.     За переказами, у Середній церкві молився під час визвольної війни Богдан Хмельницький. Із грамоти князя К.Острозького, підтвердженої у 1743 році Якубом Людовіком Собєським, дізнаємося, що церква була соборною, при ній, крім священика, служив і диякон. Парох цієї церкви був уже протоієреєм, протопопом, або намісником єпископа на всій Тернопільській території. Згідно з цією грамотою, церква мала право відати майном Хрестовоздвиженської, приймати і віддаляти дяка і проскурницю, її священик щороку звітував перед князем або намісником.   

         При храмі знаходився старовинний цвинтар, який вже згадувався в інвентарі міста 1672 року. Напис, висічений на пам'ятному хресті неподалік храму, нагадував про великі людські втрати, які зазнав Тернопіль під час чуми 1770-го. Тоді в місті вимерло до 10 тисяч осіб. Вся церковна територія була обнесена муром. В описі міста 1672 року згадується церковна кам'яниця, в якій мешкав священик Григорій.
     Після 1700 року церква Різдва стає греко-католицькою. У 1808-му вона зазнала значної реконструкції: стелю в притворі було завалено, камінь з фундаційним написом перенесли за вівтар біля бічного входу. Ймовірно, зазнали зміни розписи інтер'єру. Дещо пізніше, в кінці XIX століття, спорудили дзвіницю з трьома дзвонами.           

         18 листопада 1918 року у Середній церкві присягали на вірність Українській державі співробітники окружної військової команди та командири підпорядкованих їй частин. Приймав присягу отець Володимир Громницький.
       Сучасний архітектурний вигляд церкви остаточно сформувався після останньої реконструкції у 1936—1937 роках. Тоді у вівтарній частині вибили два допоміжних вікна для кращого освітлення, дещо змінили форму головного купола та іконостасу, розписали інтер'єри. 
        Від Руської вулиці в церкву вела вхідна брама у кам'яній огорожі, що сягала тротуару. Дзвіниця знаходилась при самому мурі. Із західного боку до церкви прилягали кам'яниці. З південного боку — будинок для священика і парафіяльної канцелярії. А з південного заходу стояла дяківка, де в передвоєнні роки відбувалися репетиції церковного хору під керівництвом Степана Шутовського. Хор співав щонеділі на великій Службі Божій, брав участь у різних громадських святах, особливо у Шевченківських урочинах. Третього червня 1934 року тут відправлялась жалобна Богослужба за Симона Петлюру. Відслужили її отці B. Громницький, С. Колянківський та C. Ратич. Співав хор "Поділля". У Службі брали участь представники місцевої влади та військові.      

      Після так званого Львівського Собору 1946 року церкву Різдва, як і інші храми, передали Руській (Російській) православній церкві. Тепер храм належить до Тернопільської єпархії УАПЦ. У 1958-му, під час розширення вулиці, мур, що оточував церкву, розібрали, а дзвіницю перенесли. Частину церковного подвір'я зайняла вулиця. Нову дзвіницю (архітектор Ігор Малимін) споруджено до 5-ї річниці незалежності України. Тоді ж впорядковано подвір'я.    

 Свого часу у храм Різдва із Хрестовоздвиженської церкви перенесли чудотворну Ікону Тернопільської Божої Матері. Цю ікону передала храмові побожна родина тернопільського шевця Маркевича, що мешкав над ставом. Саме у цій хаті під час Великого посту 1730-го заплакав образ Матері Божої. Церковна комісія підтвердила істинність чуда. Митрополит Атанасій Шептицький своїм декретом 15 липня 1730 року проголосив образ чудотворним і встановив її празник на день Святого Покрова Матері Божої (14 жовтня). Ікону з урочистою процесією перенесли у Надставну церкву. І тут Богородиця продовжувала плакати. Декрет Атанасія Шептицького поновлювано у 1737 і 1834 роках. Про чудесні зцілення від ікони свідчили дари вдячності — вилиті зі срібла мініатюрні руки, ноги, очі, серця як символ оздоровлення тіла і душі. Парох Середньої церкви отець Володимир Громницький після щасливого повернення із Росії, куди його вивезли під час Першої світової війни, прикрасив образ на знак вдячності срібними ризами. У церкві Різдва Христового ікона зберігається і сьогодні. При храмі діяла Марійська дружина пань.     

       Варто бодай коротко згадати довголітнього пароха Тернополя отця Володимира Громницького (1862—1938 pp.), який усією душею служив Богові й українській справі. За його часів Середня церква не вміщала всіх, хто прагнув прийти на Богослуження. У неділю сам парох служив ранкову співану Службу Божу для міщан. Після неї починалось Богослужіння для шкільної молоді. Під час відправ співав мішаний хор. Під час Великої святої Літургії співав відомий церковний хор під орудою дяка-диригента Степана Шутовського. Частими гостями у церкві були хор "Боян", гімназійні хори та оркестр. Отець Громницький запровадив реколекції для інтелігенції, Богослужіння до Ісусового Серця. Знали у місті пароха як патріота, фундатора та учасника майже усіх українських інституцій, добру і співчутливу людину. Пам'ять про вірне служіння Богові та рідному народові отця Громницького увічнена у назві однієї з вулиць міста.